Сьогодні Ірина — військова фотографка. Вона працює поруч із танкістами й артилеристами, документує роботу військових і наслідки російських злочинів.
Її робота часто складається з довгих годин очікування заради кількох секунд, коли потрібно бути максимально зібраною і зробити кадр. Раніше частину сил у неї забирав звичайний дискомфорт: холод, дощ, багнюка, незручна чоловіча форма.
Поки одного разу вона не вдягла комплект, адаптований для жінок.
«А що, так можна? Це може бути настільки зручно?»
Після першого виїзду в цій формі Ірина помітила те, чого раніше навіть не уявляла: вона майже не втомилася.
І тоді зрозуміла просту річ: якщо форма не забирає твої сили, ти можеш віддати їх роботі.
До війни: фотографія, спорт і Nikon
До повномасштабного вторгнення Ірина не просто фотографувала. Вона багато знімала екшн — бокс, ралі, танцювальні фестивалі та інші події, де потрібно швидко реагувати й ловити момент.
Серед зірок, яких вона фотографувала, — Олександр Усик і легенда світового репу Coolio.
Саме завдяки Ірині в Україні з’явилося поняття амбасадора Nikon. Вона фотографувала на техніку бренду й одного разу звернула увагу, що в інших країнах світу є амбасадори Nikon, а в Україні — немає. «Це непорядок», — подумала тоді Ірина.
Вона почала відмічати Nikon у соцмережах, і бренд звернув на неї увагу. Ірину запросили провести майстер-клас для аудиторії у 14 мільйонів людей. Згодом вона запропонувала провести конкурс для українських фотографів. Коли його оголосили, Ірина подалася нарівні з іншими учасниками й стала однією з перших амбасадорок бренду. Однак уже через три місяці відмовилася від цього статусу.
Після початку повномасштабного вторгнення до Ірини звернулися військові, яким були потрібні об’єктиви з великим зумом. Вона написала до головного офісу Nikon, але у відповідь почула: «Давайте поговоримо, коли закінчиться війна». Згодом Ірина дізналася, що компанія відкрила офіс у Москві.
Після цього вона розірвала співпрацю з брендом. Саме тоді Ірина зрозуміла: їй абсолютно байдуже, якою технікою фотографувати, адже її навички не залежать від марки фотоаппарата.
Від фотографії — до війська
Ще від початку повномасштабного вторгнення Ірина разом із чоловіком почали волонтерити. Тож і вагань щодо служби вона майже не пам’ятає. Каже: в якийсь момент одне життя ніби вимкнулося, а інше — почалося.
Художні роботи Ірина регулярно представлені на виставках. А от документальні кадри, вона думає, що побачить уже наступне покоління. Принаймні ті, які можна буде показати.
З приходом Ірини і її чоловіка в бригаду там почав з’являтися якісний фотоконтент, який, на її думку, справді відповідає тому, що роблять їхні військові.
«Я не беру зброю до рук. Моя зброя — фотоапарат».
«А що, так можна?»
Ірина добре пам’ятає свою першу військову форму. Це була зима, але їй видали демісезонний комплект. Звісно, форма була чоловіча, і в ній було дуже холодно. Куртка була дуже гучною та постійно шаруділа. Це була саме та партія, навколо якої згодом вибухнув гучний корупційний скандал.
Особливо добре Ірина пам’ятає капюшон: він був настільки великим, що, за її словами, нагадував дитинство, коли тебе одягають у величезну куртку, а капюшон живе окремо від тебе.
Перший раз вона усвідомила, що форма справді має значення, коли отримала комплект від Arm Women Now. Вона вдягла його й подумала: «А що, так можна? Це може бути настільки зручно?»
«Бо мені було зручно. Я не мерзла. Мій організм не витрачав зайву енергію на боротьбу з дискомфортом. Усю цю енергію я могла спрямувати на виконання свого завдання».
До цього Ірина працювала за принципом: неважливо, як ти почуваєшся чи як виглядаєш — головне результат.
Коли працюєш із танкістами чи артилерією, усе відбувається дуже швидко. Сам момент, коли треба зробити кадр, триває лічені секунди. А до цього ти можеш годинами чекати: мерзнути, стояти під дощем, загрузнути в багнюці.
Але коли починається робота, ти маєш бути готовою миттєво. Ірина завжди знала, що не має права на помилку. І коли вперше поїхала на виїзд уже в жіночій формі, раптом зрозуміла: «Так я ж майже не втомилася».
Бо їй було зручно. Вона не мерзла. Її організм не витрачав зайву енергію на боротьбу з дискомфортом. Усю цю енергію вона могла спрямувати на виконання свого завдання.
«Тому, коли ми говоримо про жіночу військову форму, ми говоримо не лише про комфорт жінок. Ми говоримо про розвиток українського війська», — відзначає Ірина.
Вона пропонує подивитися на інші сфери, де адаптація під потреби людей давно стала нормою. У спорті є чоловіча й жіноча форма, робочий одяг адаптують під різні професії та типи статури, а навіть скафандри для космонавтів розробляють з урахуванням особливостей людського тіла. Це не про поділ на «чоловіче» і «жіноче» — це про розвиток самої сфери.
Якщо подивитися на історію, можна побачити закономірність: спочатку жінок у традиційно чоловічих професіях часто сприймали так, ніби вони «забагато хочуть». Але згодом саме їхня поява допомагала цим сферам розвиватися. Тому, коли йдеться про жіночу військову форму, це не лише питання комфорту жінок — це питання розвитку українського війська.
Є й простий приклад із краш-тестами автомобілів. Лише у 2015 році почали серйозно говорити про те, що їх проводили переважно на манекенах із чоловічою анатомією. Коли ж звернули увагу на жіночу фізіологію, стало очевидно ще дещо: навіть чоловіки не однакові — вони різного зросту, статури та комплекції. Тобто поява жінок у тій чи іншій сфері змушує ширше дивитися на потреби всіх людей.
І саме це, на думку Ірини, зрештою рухає сферу вперед.
Рівність — це не однаковість
Для Ірини рівність — це передусім право на вибір.
На її думку, ситуація з жіночою військовою формою поступово змінюється, однак проблема й досі часто залишається особистою справою кожної військовослужбовиці.
Право на помилку
Однією з проблем, про яку, на думку Ірини, майже не говорять, є право жінки на помилку. Вона згадує один із перших виїздів: у великій чоловічій формі вона мерзла, почувалася скутою й не встигла зробити потрібний кадр. Тоді Ірина подумала, що це був її єдиний шанс.
Але за кілька хвилин пролунав ще один постріл. Цього разу вона була готова й зробила кадр, який досі залишається одним із її найулюбленіших. Після цього їй почали довіряти складні завдання.
Але Ірина дуже часто думає про те, що було б, якби другого шансу тоді не сталося. Їй здається, чоловікам суспільство значно частіше дозволяє помилятися. Жінка ж дуже часто має одразу довести, що вона достатньо сильна, достатньо професійна, достатньо витривала. Наче права на першу помилку в неї просто немає.
Те, що стає видимим
Ірина вважає, що такі проєкти, як «неВИДИМА», сьогодні важливі, бо вони роблять видимими речі, яких більшість людей просто не помічає. Коли людина бачить військову форму, вона найчастіше думає: форма є форма. Але вона не думає про те, що від того, наскільки ця форма зручна, може залежати, чи виконає військова своє завдання. Чи зможе вона довше працювати. Чи не захворіє. Чи не втратить концентрацію.
Ірина ставить просте запитання: а що буде, якщо цих жінок не буде? Що буде, якщо не буде військових медикинь? Не буде операторок БпЛА? Не буде зв’язківиць? Не буде фотографок, які документують військові злочини? Не буде тих, хто щодня виконує свою роботу поруч із чоловіками? Тоді ми дуже швидко зрозуміємо, наскільки вони були потрібні.
Саме тому вона вважає, що про такі речі потрібно говорити зараз.
Людям, які ще лише думають, чи підтримати цей проєкт, Ірина завжди каже: ми маємо пам’ятати й шанувати загиблих. Але підтримка потрібна живим.
Такі проєкти, як «неВИДИМА» варті підтримки, бо показують нам, що ми не самі. Що цю дистанцію ми біжимо разом. І чим швидше пройдемо її разом, тим швидше зможемо розвивати країну, військо й будувати наше майбутнє.
Коментарі поки що відсутні