Це не суха енциклопедія, а тепла й майстерно проілюстрована студією «Сері/граф» розповідь про те, як влаштоване місто – від того, звідки береться вода в крані, до того, навіщо потрібен міський бюджет і як працює сортування сміття. За кожним із тринадцяти розділів стоїть думка, що лунає з самої назви видання: «У твого міста є ти!». Ідея написати цю книгу виникла в авторки через досвід власного материнства:
«З 2016 я організовувала Міжнародний саміт мерів, запрошувала до України іноземних експертів, мерів, навіть принца Нідерландів, і зібрала доволі цікавий багатосторонній погляд на міста. А коли народився мій старший син, подумала, як «перекласти» ці знання на дитячу мову. Хоча, аби написати дитячу книгу треба прочитати багато дорослого матеріалу і ще й порадитися з фахівцями. У книзі є особисті історії – як розмова з принцом Нідерландів у Києві, чи озеленення у Варшаві чи навіть мій власний заплив через Босфор».
Чому відчуття відповідальності за спільний простір формується ще в дитинстві
Ставлення до спільного простору є переважно несвідомим, автоматичним і формується в ранньому віці через наслідування. Дитина бачить, куди ми кладемо використані батарейки, чи поважаємо працю двірника, чи ходимо на вибори, – і зчитує це як норму ще до того, як зрозуміє слова «громада» чи навіть «відповідальність». Ірина Озимок коментує бар’єри в спілкуванні з дитиною та називає ключовий фактор, який робить розмови про місто цікавими:
«Це – власний досвід участі у житті міста чи громади. Я завжди питаю людей, наскільки вони активні у своєму місті: чи підписують петиції, чи виходять на мітинги, чи беруть участь у житті свого ОСББ. Активність батьків стає прикладом для дітей, і тоді ці розмови просто природньо вплітаються в щоденне спілкування».
Книжка від початку подає місто не як готову даність, сталий ландшафт навколо приватного життя, а як спільну справу: «Місто творять люди». Отже, його можна змінити. Тут немає поділу на дорослі рішення й дитячу бездіяльність: авторка каже, що «кожна людина може робити для міста добро, а може йому шкодити», і це зовсім не залежить від віку. Саме з відчуття впливу власних вчинків згодом постає свідомий містянин.
Цікаво на тему: Підліткова стійкість: як труднощі формують дорослих
Як говорити з дітьми про екологію, безпеку та турботу про громаду без повчань
Найбільша чеснота книги «У міста є я» полягає в тому, що авторка ніколи не вдається до моралізаторства. Замість того щоб просто писати «не марнуйте воду», вона ділиться життєвим прикладом і зізнається, що приймає душ під одну пісню, яка триває 3-4 хвилини. Замість лекцій про небезпеку, від яких діти втомлюються на уроках «Основ здоров’я», вона розкладає по поличках лише необхідну й цінну інформацію: куди дзвонити, коли чуєш запах газу чи бачиш дим. У кожному розділі на вашу дитину чекає не нотація, а цікаві питання й завдання, які хочеться виконувати, – а ще заховані в ілюстраціях погані вчинки, які цікаво відшукувати. Увагу тут приділено й турботі про вразливі категорії населення – людей літнього віку, людей з інвалідністю та безхатченків – і подано це не як важкий обов’язок, а як буденні й посильні речі.
Цей тон варто перейняти й батькам: не повчати, а ставити питання й шукати відповідей разом із дитиною. Книжка, до речі, прямо радить читання разом із дорослим – для того, щоб було в кого перепитати, уточнити та отримати фідбек на власні спостереження. Особливо це стосується воєнної буденності, контекст якої Ірина додала до оновленого видання:
«Нечесно говорити з дітьми про міста так, наче нема війни, коли вони у ній щодня живуть. Початково була ідея додати саме розділ про війну, але так, щоб додати їм віри, через фокус на волонтерстві, взаємній підтримці, і героях. Я дуже хотіла, аби сучасні діти знали більше про Романа Ратушного, пам’ятали, і десь рівнялися, бо він початку захищав місто! А потім додали інші теми, актуальні для сьогодення – війна стимулювала міжнародні партнерства і дітям важливо це знати. Від початку я не хотіла окремий розділ про доступність, а різні його прояви розкидала по книзі. Бо люди з інвалідністю не живуть в «окремому розділі». Але з війною, я відчула, що маємо ще більше привертати до цієї теми увагу, вчити емпатії».
Які щоденні звички допомагають виростити свідомого мешканця міста
Стійкі переконання тримаються на маленьких діях і ритуалах. Книга пропонує дитині сортувати сміття тиждень, перетворивши це на експеримент, а економію води й тепла – на гру. Привітайтеся з тими, хто прибирає ваш двір чи охороняє оселю. Покажіть, що допомогти незнайомцеві – це нормально: Ірина Озимок розповідає про «підвішений обід», коли одна людина оплачує їжу для іншої, – простий жест, який легко повторити. Разом із дитиною прогуляйтеся районом і поміркуйте, що в ньому добре, а чого бракує, – а потім напишіть про це місту: бюджет участі та дитячі дорадчі ради існують саме для того, щоб голос нових поколінь був почутим. Книжка нагадує: «Кожен вчинок має значення», адже якщо його зробить ще кілька мільйонів людей, місто може змінитися до непізнаваності. Дві прості вправи наприкінці – «Якщо я колись стану мером, я…» та «Вже сьогодні я можу…» – допомагають дитині відчути, що впливати на спільний простір можна не «колись» і за сприятливих обставин, а просто зараз.
Цікаво на тему: Картографи і Капелюшники: як вигаданий світ вчить працювати з конфліктами
Звичайно, «У міста є я» не готує майбутнього політика. Вона виховує уважну, небайдужу й готову діяти людину, а від дій таких громадян виграють усі: і сусіди, і двір, і ціле місто. До цієї книжки хочеться повертатися – не лише за фактами та прикладами з різних куточків світу, а й заради самих ілюстрацій, які перетворюють читання на справжню подорож міськими вуличками. І, можливо, найцінніше, що вона дає дитині, – це впевненість у тому, що рідне місто належить їй також.
Коментарі поки що відсутні