«Все буде добре, потерпи»: історія бойової медикині Руденької

Переломним моментом для мене стала окупація Криму. Тоді я зрозуміла, що росія піде далі. І треба боротися. У 2015-му я стала волонтеркою. Потім пішла до Нацгвардії — медиком. А у 2017 повернулася до цивільного життя й відкрила заклад харчування.

З початком повномасштабного вторгнення — знову у військо. Теж медиком.

Пам’ятаю, як мені сказали: “Навіщо ти сюди прийшла, ти можеш тільки волонтерити.” А я відповіла: “Я і у війську можу бути волонтером.”

Якось ніхто з хлопців не зміг донести старлінк. А я донесла — разом із рюкзаком у 70 кілограмів. Тоді мені сказали, що в мене сталеві яйця.

Війна забрала багато людей. Росіяни вбили мою маму. Я не змогла поїхати на похорон — бо це в Донецьку. Там мене вже давно чекають. За це маму й вбили — сусіди “здали” мене.

Ніч, яку не забути

Мене звуть Руденька. Мені 34. Я бойова медикиня.
І це одна з тих ночей, які я не забуду ніколи.

Ми їхали на евакуацію. Я кажу водію: “Обстріл. Ніч. Ми висимо над річкою.”
Вирішуємо всі втрьох — або залишаємо машину, або пробуємо здати назад і виїхати…

Кожна евакуація на війні — це стрибок в невідомість.
Є такі страшні дні, які врізаються в тіло.

Січень. Холодно капець. Ніч. Бахмут, за річкою Бахмутка.
Хлопці всі виснажені — бої йдуть уже тиждень, відпочинку по 2–3 години на добу.

Цікаво на тему: Обмежувальні переконання: знайти та «знешкодити»

Третя година ночі. Надходить терміновий виклик: тяжке поранення.
Ми рушаємо.

Поранення в стегно — пошкоджена артерія.
Поранення руки — плече.
Поранення кисті — відірвані три пальці.
Осколкові по всьому тілу.
Контузія.
Поранення щоки…

Коли я побачила того хлопця — була в шоці. Це просто жесть.
Плече теліпалося на шкірі — зафіксувала шиною.
Нога трималася на шкірі — турнікет уже стояв, кровотечу зупинено.
Фіксую таз, шина під ногу, обробляю рану на обличчі, бинтую.

Цікаво на тему: Як боротися, якщо відчуваєш апатію від стресу?

Це був Валерій із суміжної бригади. Весь час при тямі.
Від знеболювального відмовився — багато алергій на ліки.
Я кажу: “Терпи, милий. Нам їхати по жахливій дорозі 10–15 хвилин.”

І саме в цей момент починається обстріл.
Я прикриваю його своїм тілом. Прилітає в будинок поряд.
Наша евакуаційна машина — вже на прицілі.
А нам ще їхати назад.

Ніч така темна, що нічого не видно. Їдемо без фар, по пам’яті.
І раптом — річка. Ми не побачили, машина просто зависла над Бахмуткою.

Кажу водію: “Ми висимо над річкою.”
Рішення — або залишаємо авто, або пробуємо здати назад.

Біль за хлопців і за себе — бо загинути через те, що впали в річку, дуже не хотілося.

Валерій весь час переживав, щоб не ампутували ногу й руку.
Постійно просив: “Не ампутуйте, будь ласка.”
Я кажу: “Все буде добре, не переживай.”

Ми почали потроху здавати назад. П’ять хвилин у темряві, на дотик.
Виїхали.

Це була для всіх нас найрадісніша мить.
Валера аж закричав: “Я буду жити!”

Далі дорога була під обстрілом, але без пригод.
овезли його до стабілізаційного пункту. Там уже працювали хірурги.

Знаю, що Валера живий. Вчився ходити.
Без ампутації обійшлося. Все зібрали.
Цього я ніколи не забуду.