Мамина кулінарна книга — чому ми зберігаємо рецепти

У видавництві #книголав триває передзамовлення на книгу «Арктичний клуб поціновувачів карі» Дені Редд. Вона розповідає про важливість спогадів і їжу, як їхнє вмістилище. Мамина книга рецептів стає рятівним колом у важкий період і повертає до життя, скеровує у правильному напрямку.

Рецепти як джерело сімейної пам’яті

Мая вирушає аж на Північний полюс, у найвіддаленіше місто, Лонг’їр. Її хлопець Раян буде спостерігати там за білими ведмедями, а вона влаштовується на кухню в таборі, який приймає туристів. Дізнавшись, що дівчина має індійське коріння, її просять приготувати щось із рідної кухні, але тут і виникає проблема: вона давно не була в Індії, виховувалась далеко від культури і не знає жодної страви.

Коли Маї було сім, її мама померла, а тато забрав її у Велику Британію, на свою батьківщину. Опісля вона й сама не хотіла їхати «додому», спогадів з Індії у неї не залишилось. Тому вона дзвонить подрузі мами, щоб попросити рецепт.

Мая перебуває у дуже важких умовах: вона далеко від цивілізації, у холоді -30°C, зі снігопадами, завірюхами й вітром, які дезорієнтують і валять з ніг. Її хлопець постійно пропадає на роботі, а вона переживає, що не знайде друзів, боїться братися за нові справи, як-от стрільба чи поїздки в упряжках, бо не хоче виставити себе дурепою. Це для дівчини величезний стрес. Час на кухні — її острівець стабільності й спокою. Ось тихо булькає окріп у каструлі, ніж стукає по дошці, коли нарізаєш овочі, запах спецій, коли відкриваєш упаковку. Механічні дії, знайомі смаки, передбачуваний результат, який вона здатна контролювати.

Але попри це дівчина не почувається тут, як вдома. Можливо, проблема в тому, що вона не знає, де її дім. Все життя вона переїжджала, міняла сусідок, квартири, країни й міста, але так і не знайшла місце, де б їй було комфортно й затишно. Що особливого у Шпіцбергені, у маленькому містечку на краю світу? Люди, які бачать її справжню, підтримують і дають простір для самовираження, природа, яка не вимагає того, що вимагають сучасні великі мегаполіси. Вона ніби кидає виклик: спробуй, витримай. Але з іншого боку, змушує задуматися про справжні цінності. Чого вартує суспільна думка, її минуле чи незграбність, коли їх може засипати снігом, а білий ведмідь — напасти на табір? Тут усі рівні.

«Можливо, саме через це Арктика так заворожує. Бо зіткнувшись з нею сам на сам, ти зникаєш. У тебе немає ніяких турбот, залишається тільки вроджена, примітивна потреба вижити».

Пізнання минулого, майбутнього і себе

Щоб додати спокою і затишку, Мая береться готувати рецепти своєї мами: курка в маслі, куряче бір’яні, махані, палак панір, алу паратха і ще багато іншого. І з кожною наступною стравою у неї виринає все більше спогадів з дитинства в Індії, які пам’ять вирішила приховати десь далеко в підсвідомості. А знайомі смаки, які пов’язані з тими моментами, повертають їх назад до життя. Дівчина згадує, як вона їла кулфі й впустила його на землю, а друг віддав їй своє. Як їла топлене масло, поки служниця готувала паратха. Як мама годувала її супом, коли вона хворіла.

Ми пам’ятаємо сімейні свята через страви, які готувала бабуся, дні народження через торти, які пекла мама, Новий рік через салати, половину інгредієнтів у яких ми з’їдали, поки різали. У кожній родині є свої секретні рецепти й страви, вони роблять кожне застілля особливим. Це завжди те, що об’єднує: традиції, яким вже багато років, смаки, які знайомі тільки нам, страви, що асоціюються з дитинством і найкращими митями життя. Рецепти містять всі найкращі спогади і повертають у часі в дні, коли вся родина збиралася разом.

Мая не знала своєї мами. Але через книгу рецептів вона отримала можливість хоч трохи з нею познайомитись. Через примітки на полях, звідки ці записи, малюнки поряд з текстами, почерк, за акуратністю чи розмашистістю якого можна зрозуміти, який в неї був настрій. Разом із книгою вона отримала не тільки рецепти, а й загублену частинку себе, з якою нарешті познайомилась. Індійські спеції, гострі смаки, незвичні поєднання. І мама, яка дбайливо їх записувала, залишаючи спогади крізь літери, інгредієнти й запахи.

«Спогади про їжу — звичайна справа, адже вони закарбовуються в пам’яті через п’ять органів чуття. Гіпокамп, частина мозку, яка відповідає за пам’ять, має тісні зв’язки з травною системою».

Це стало порятунком для героїні, яка опинилась далеко від сім’ї й кожного дня стикалася з новими труднощами життя на Північному полюсі. Можливо, вона не мала справжнього дому до цього, але ось вона катається на снігоходах, готує обід для великої команди, приймає гостей, спілкується з новими друзями й відчуває зв’язок із близькими попри кілометри через їжу й стару кулінарну книгу мами.

Мая не пам’ятає дитинства, ті маленькі уривки, які вона згадала, поки готувала за маминими рецептами, залишили більше запитань, ніж відповідей. Але тепер вони — частина нових спогадів, які вона творить тут і зараз. Без страху, із впевненістю у завтрашньому дні. Вона пише нові рецепти для нових спогадів, щоб повертатися до них через багато років і згадувати ті моменти, які змінили життя на краще. 

Цікаво на тему: Вечір індійської кухні: готуємо дал, каррі та бурфі

Рецепти — одна з тих речей, які об’єднують крізь час, відстань й обставини. Важливо не забувати сімейні традиції й створювати нові, поки є час. Зателефонуйте мамі чи бабусі, запитайте про ту саму страву з дитинства, запишіть власний рецепт. Колись ці нотатки стануть найціннішим дарунком для наступних поколінь вашої родини.