Чому дитині потрібні батьки, а не друзі

Читайте також: Щасливі діти: рецепти батьківської любові

Я вже чула історії про батьків, які називали себе кращими друзями своїх дітей і з гордістю говорили: «Дитина мені розповідає абсолютно все, як і я їй!». Про дітей, які називали батьків по іменах. І ніби ж класна ідея, і віє від неї свободою, розумінням і сучасністю, але глибоко всередині мене незатишно від неї.

Чому люди вибирають роль друга для своєї дитини замість ролі мами чи тата?

Ті, кого виховували в авторитарному стилі, частіше за все не отримали достатньо розуміння і тепла в свою адресу. Описуючи своє дитинство, вони часто говорять про суворість, тиск, дисципліну, про покарання і страх перед батьками. «Я пообіцяв собі ще тоді, що зі своїми дітьми я буду поводитися інакше» — їхні типові фрази. І вони дійсно дають дітям багато уваги, тепла, підтримки та розуміння, але в той же час не вміють окреслити межі і бути впливовим дорослим. Їх діти крутять ними, як хочуть, не відчуваючи авторитету батьків і рамок поведінки.

Хтось ніби відмовився ставати «нудним дорослим» і вважати свій вік визначальним будь що. Інфантильні батьки виховують дітей в надії, що рівність у стосунках стане сприятливим ґрунтом для формування сильної і волелюбної особистості. Їхні діти швидко стають самостійними і нагадують, коли в школі батьківські збори і надсилають смс на кшталт: «На вулиці дощ, візьми парасольку». При цьому вони відчувають багато тривоги і прагнуть контролювати все навколо, оскільки не звикли отримувати підтримку і турботу від батьків, їм довелося швидко подорослішати і взяти ці функції на себе.

Розстановка сил в батьківстві і в дружбі

Відносини батьків і дітей будуються на ієрархії. І головними повинні бути дорослі. Вони не тільки дбають про виживання і розвиток дітей, а й задають рамки і правила поведінки. Це відносини, в яких діти перебувають у залежному становищі, і це — нормально. Дитина отримує від батьків любов, турботу, розуміння, прийняття, а ще розуміння дозволеного. Межі потрібні не для зручності дорослих, а для формування передбачуваного і зрозумілого дитині світу. Крім того, завдання батьків — створити такий простір, що забезпечить дитині фізичну і емоційну безпеку незалежно від того, що відбувається в світі за межами рідної домівки. В ідеалі, саме батьківська сім’я повинна стати місцем, де діти навчаються розуміти себе, свої переваги, симпатії і антипатії, можливості та обмеження, не побоюючись насмішок або відторгнення. Дорослі при цьому допомагають їм рости, не критикуючи так, як можуть критикувати однолітки.

Дружба ж будується на рівності, кожен з учасників дружніх стосунків в рівній мірі залежить від іншого. Однолітки стають для дітей провідниками іншої точки зору і транслюють свій особливий — дитячий — погляд на світ. Завдяки спілкуванню і дружбі з ними у дітей виникає почуття приналежності і визнання. Вони часто розуміють і приймають одне в одному те, що буває складно прийняти батькам. Це важливо і для них самих, і для дорослих.

Мені здається, часом відбувається підміна понять. Якщо ми самі не отримали досвіду теплих і довірчих відносин з батьками, ми намагаємося вибудувати такі з дітьми і називаємо це дружбою. Дружба про інше. Про рівність, про схожі смаки та вподобання, про сміливі мрії, про те, що не розкажеш батькам, про дослідження і пізнання світу. Але перш за все — про рівність. І діти наші теж будуть нам рівні — тоді, коли виростуть. Поки ж вони малюки і школярі, ми повинні залишатися для них дорослими. Опорою, підтримкою, захистом, і тими, хто завжди «за» них.

Дітям (і всім нам) потрібні друзі. Різні. І на різних життєвих етапах ми можемо з кимось зближуватися, з кимлсь віддалятися. Але ніхто ніколи не говорить: «Мені б ще одну маму». Про що це свідчить?.. Про те, що мама і тато незамінні. Тому я відчуваю, що не хочу бути Поліні подружкою, яку вона кличе просто на ім’я, як іншу дівчинку в пісочниці. Я хочу бути мамою і чути, як дочка кричить на весь майданчик: «Мама, дивись, як я вмію!». А ви?