Знаєте, від мого батьківського дому в Харкові до кордону з ворогом – лише 68 кілометрів. Чітке усвідомлення того, що війна набагато ближче, ніж здається, і що бойові дії – це не лише проблема Луганської чи Донецької областей, як часто тоді нав’язували навіть усередині країни, а загроза всій Україні, – для мене було очевидним ще тоді.
Я на цій війні не за себе, а за тих, кого люблю. У моєї боротьби є імена – і вони цілком конкретні.
Життя і смерть завжди ходять поруч
За вісім років на Донецькому напрямку я зрозуміла одне: літом завжди дуже багато роботи. На позиціях, кейсеваку, стабі чи медеваку – всюди. Того дня був День медика (ред., 27 липня). Було стільки поранених, що жодна машина не затримувалася надовго.
Поранені були на столах, кушетках, ношах, на підлозі, надворі. Було дуже багато важких та середніх. Легкі – чекали.
– Він ще живий! У нас важкий!
Пікап залітає, швидко вигружає.
Я пам’ятаю його поранення. Почала тампонувати просто на землі, поки N намагався знайти хоч щось, що свідчило б про життя. Рана глибока. Гемостатик закінчувався, а кров – ні. Я хотіла, щоб він жив. Я віддала б усе.
– Stop. He is dead, – каже N і показує монітор.
Мої руки були в крові. Йому не вистачило зовсім трохи. Цього разу смерть перемогла, а я програла.
Цікаво на тему: Емоційне вигорання: причини, симптоми та як із ним упоратися
Поранені приїжджали і вирушали далі. Бинти, кров, шприци, м’які ноші, порізаний одяг були всюди, навіть у пікапах.
– Принесіть мішок для 200, – кажу. Ми пакуємо ще тепле тіло. А сама думаю про нього, про що він думав? Чи вірив, що це не кінець? Я теж хочу вірити, що щось є після. Не хочу вірити в темряву і забуття. Він був 1996 року народження. Старший за мене на кілька літ. Недавно прийшов на фронт, а сьогодні загинув…
Я закриваю мішок. Вкладаю папірець з даними.
Деталі того дня я запам’ятала на все життя: зелене листя, тінь, та дітей, що їздили за парканом на велосипедах. Вони сміялися та раділи канікулам. Єдине, що розділяло їх і його – паркан. Паркан між життям і смертю. Між радістю і болем. Початком і кінцем…
Рація в той день не стихала ні на хвилину. Чати – теж. «Є 300. Є 200. Час еваку – невідомий. Чиє авто вільне? Грузимось на шпиталь!» – звучало щомиті.
Той день я не забуду ніколи…
Цю історію в межах проєкту “Точка евакуації” розповіла бойова медикиня з позивним Капібара — одна з тих, хто день за днем стоїть між життям і смертю, не дозволяючи фронту пройти далі. EVA та ГО “Землячки” розробили цю ініціативу, аби ми всі могли почути голоси жінок, які рятують, втрачають, тримаються.
Історія Капібари — лише одна з них. Далі — новий голос. Інша медикиня. Інша тиша. Інший біль.
Коментарі покищо відсутні