Якось я вирішила пройти курси з тактичної медицини — і це стало переломним моментом. Я побачила, що можу це робити, мені не страшно, я маю знання. Після курсів інструктори взяли мене з собою — спочатку як спостерігачку, а потім я сама стала викладати. Згодом пройшла вишкіл “Госпітальєрів” і зрозуміла, що це моє. Тепер я поєдную ротації та роботу — це складно, але хто як не ми.
Цікаво на тему: Стрес: як не стати заручником своїх емоцій
Коли здається, що гірше вже не може бути, але ти помиляєшся…
Страшних евакуацій було багато. Але деякі дійсно такі, що не забуду ніколи. Рання весна, березень. Ніч. Серебрянський ліс. Ми чергували на кейсеваці (перша ланка евакуації). По рації ми знали, що є один поранений, по якому відпрацював танк. Ми дуже довго чекали, ніяк не могли його забрати. Чекали, чекали, чекали. Це було просто нестерпно.
І коли в один момент нам дали дозвіл їхати його забирати — хлопець був дуже «важкий». У нього було три ампутації: дві ноги і одна рука. Погода була жахлива. Йшов дощ. Дорога проходила через поле. В один бік ми якось проскочили це поле. Коли заїхали в село, де треба було його забирати, і почали перегружати його, то біля нашої машини влупила FPV…
Ми швидко закинули його в машину, почали надавати допомогу з моєю посестрою. Я навіть не знаю, як ми це все робили. Я була в такому стані, що моментами зараз згадую — і просто втрачаю розум від того, що відбувалося.
Цікаво на тему: Жіноча енергія: як утримувати та поповнювати
Коли ми вже їхали назад, ми застрягли машиною в полі. Просто засіли в болоті з важким пораненим на борту. Коли почали пробувати виїхати — машина ще глибше загрузла. Ми викликали допомогу по рації. Приїхав квадроцикл, забрав хлопця. А я залишилася в полі, діставати машину.
Це було найстрашніше — всі ми, медики, були налякані, всі з легкими контузіями. І цей важкий хлопець… Але він був настільки оптимістичним. Лежав, говорив щось до нас, відзивався. Ні слова скарги. Тільки: «Дівчатка, все буде добре. Ми виїдемо. Все буде добре».
Зараз я знаю, що він проходить реабілітацію, вже стає на протези. Я неймовірно пишаюсь тим, наскільки він сильний. І своїми побратимами й посестрами, з якими ми його вивозили. Нам довелося це пройти.
Цікаво на тему: Без права на страх. Історія з першої лінії
Це найстрашніше, що може бути — застрягти з мега важким пораненим серед двох посадок, які обстрілюються. Це — найжахливіше, що я пережила в житті.
Того дня я не забуду ніколи.
Інтерн пройшла через ніч, болото, контузії й страх, але вивезла. І пораненого, і себе.
Його “все буде добре” стало для неї як наказ. Як доказ, що навіть у найгіршому ми тримаємось.
Саме заради таких історій існує проєкт «Точка евакуації», створений ГО «Землячки» за підтримки EVA, щоб ми всі побачили, як виглядає справжня мужність.
Попереду — нова історія про бойову медикиню із позивним Капібара.
Коментарі покищо відсутні