Сила слабкості: чим шкодить принцип «Я сама»

Автор: Арьє Анастасія

Сучасні панянки підхоплюють синдром «я сама», вважаючи за краще будь-які проблеми вирішувати поодинці, а іноді «і за себе, і за того хлопця». А потім, зупинивши на скаку сотого коня, загасивши чергову палаючу хату і випиваючи третій келих шардоне з подругами, нескінченно скаржаться на втому, на невдячних чоловіків і дітей, і на те, що в житті нічого не хочеться. Іноді звучить сакральна фраза з мема в інтернеті: «Я дівчинка, я не хочу нічого вирішувати, я хочу плаття». Наш експерт і подруга Анастасія Чуприна міркує про те, чому жінки змагаються з партнерами, до чого це призводить і чим лікується синдром «я сама».

До чого призводить суперництво в стосунках з партнером

Психологи вважають, що суперництво в парі зростає з дитячих конфліктів з батьком протилежної статі. В результаті дівчинка, ставши дорослою, прагне відсунути чоловіка на другий план. Вона може навіть спочатку вибирати слабкішого за неї чоловіка, щоб відчувати перевагу (зовнішню, інтелектуальну, фінансову) і самостверджуватися за його рахунок.

Суперництво з чоловіком найчастіше проявляється в бажанні довести йому значимість своїх досягнень в різних сферах життя. Це прагнення є деструктивним і руйнуючим стосунки: чоловік, якому постійно демонструють свою перевагу, починає критикувати жінку з будь-якого приводу, перестає робити компліменти, залишається в стороні від домашніх справ, даючи зрозуміти, що це її обов’язок. Рано чи пізно він або ляже на диван і перестане брати участь в житті пари, або втомиться щось доводити і знайде ту, яка буде до нього прислухатися, цінувати, хвалити і розуміти.

У чому ж причина того, що деякі з нас відкидають допомогу і співчуття? Ми – свідомо чи ні – хвилюємся, що партнер не підтримає нас, проігнорує або знецінить проблему. І знову витоки цього занепокоєння можуть ховатися в дитинстві: батьки могли ігнорувати нас, грубо з нами поводитись, не допомагати, соромити, коли щось не виходило, вимагати все виконувати самостійно. Крім того, зараз ми живемо в світі, де з кожної праски лунає ідея, що жінки повинні бути стійкими і самодостатніми. Попросити про допомогу означає визнати вразливість.

Чому так відбувається?

• Ми не вміємо просити про допомогу.

Незручно, не хочеться когось «напружувати», страх відмови змушують нас братися за всі справи самостійно, тягнути лямку, поки не надірвемося, і в глибині душі гніватися на близьких, що ніхто і не думає допомогти. Новина, яка, можливо, вас вразить – оточуючі не вміють читати ваші думки. Відкидайте думку: «Якщо мене люблять, мають відчувати, що мені потрібно» – це ілюзія. Ані чоловік, ані діти, ані незнайомці на вулиці не знають, що вам треба, якщо ви про це не скажете.  Правда! Якщо ви тягнете з немовлям під пахвою п’ять пакетів з продуктами по слизькому тротуару, посміхаєтеся і високо тримаєте голову, мало кому прийде в голову запропонувати допомогу – ви ж чудово справляєтеся!

Тренуйтеся просити про допомогу. Не обов’язково незнайомців, почніть з сім’ї. Попросіть чоловіка вимити посуд після вечері, а дитину – розібрати чисті речі після прання. Потім розширюйте коло –  колеги, знайомі, перехожі, врешті-решт. Найчастіше люди допоможуть вам, а, якщо і відмовлять, це – чудова можливість вчитися приймати відмову, не вважати її особистою образою і не повертатися на барикади зі звичним прапором «я сама».

• Ми просимо про допомогу, але не вміємо її прийняти.

Той самий момент, коли ви попросили подругу прочитати вашу статтю до того, як відправити редактору, а потім відразу ж сказали: «Хоча, знаєш, я і сама впораюся, але спасибі, що погодилася допомогти». Можливо, в цю мить звідкись зсередини піднімаються доводи на кшталт «я вже доросла», «допоможуть – буду повинна», «не показуй слабкість», «а раптом вона вирішить, що я дурна» та ін.

Складіть список переконань (своїх і тих, які звучать голосами батьків, вчительки, подруги, чоловіка), пов’язаних з прийняттям допомоги. Перепишіть їх у новому ракурсі. Наприклад:

«Допомоги потребують тільки маленькі діти» – «Допомога потрібна і дітям, і дорослим».

«Раз допоможуть – все життя будеш повинна» – «Якщо мені допоможуть, це не означає, що я потраплю в рабство».

«Тільки слабаки просять про допомогу» – «Прохання про допомогу не має нічого спільного з силою або слабкістю».

Перечитуйте нові фрази, змінюйте мислення. І спробуйте приймати допомогу там, де раніше відмовлялися.

• Ми впевнені, що краще нас ніхто не зробить.

Тут балом править страх, що доручена справа матиме непередбачуваний (а, отже, свідомо поганий) результат. Інші-то зроблять абияк, а вам доведеться виправляти.

Вчіться правильно ставити завдання і давати чіткі інструкції. Вперше залишаєте однорічного сина на вихідні з чоловіком? Напишіть записку, де відзначите важливе: режим сну, харчування і прогулянок, коли годувати, що надягати, що взяти на прогулянку. Просите колегу допомогти з презентацією? Озвучте завдання, уточніть, чи всі зрозуміло, задайте питання, щоб в цьому переконатися. Будьте готові, що з першого разу все зроблять не зовсім так, як ви очікували. Час від часу залучайте інших до своїх справ, адже тільки так можна послабити позицію «краще за мене ніхто не зробить» і навчитися делегувати частину ваших справ.

• Ми любимо жаліти себе.

Мабуть, найглибша і часто не усвідомлювана причина синдрому «я сама» – бажання зайняти позицію жертви. Коли ми тягнемо все на собі, ця позиція погіршується, і ми гостро відчуваємо: я рву жили, працюю, не розгинаючись, і ніхто не допомагає. Як не дивно, часто такий стан справ нас влаштовує – з одного боку, ми дико втомлюємося, вирішуючи сотню проблем, зате у нас завжди є привід дорікнути близьким і поскаржитися подругам або мамі, отримати увагу і співчуття.

Стан жертви не дає отримувати задоволення від життя, не дає розвиватися, а при постійному пред’явленні свого героїзму оточуючим ще й псує стосунки. Важливо вийти з цієї позиції в позицію дорослої людини, який несе відповідальність за своє життя, почуття і вчинки. Для цього можна почитати і спробувати втілити відповідні рекомендації на порталах психології або в книгах на кшталт «Як позбутися комплексу жертви» (автор Уейн Дайер). Це – велика внутрішня робота, з якою може допомогти психолог.

Слідкуйте, щоб маятник з боку «я сама» не хитнувся в протилежний бік – бік інфантильних безпорадних дівчат, які можуть тільки плескати віями і безпорадно розводити руками у відповідь на будь-яку проблему. Ми можемо все: будувати кар’єру, заробляти гроші, водити автомобіль, керувати компаніями, виховувати дітей, подорожувати і бігати марафони. І здорово, якщо в цьому всьому нам є на кого спертися. Чесно – я впевнена, що ми, жінки, все можемо і самі. Але…навіщо? Ділити складності і радості, бути один одному опорою і натхненням легше і приємніше, ніж постійно змагатися і все життя щось доводити, втрачати енергію і руйнувати стосунки.