Коли все почалося
Я пішла служити з перших днів повномасштабного вторгнення. Моєю метою було рятувати життя і здоров’я наших військових. Хотілося повернути якнайбільше наших героїв додому, до їхніх родин.
У мирному житті я працювала у службі екстреної медичної допомоги. Маю фах фельдшера та досвід у медицині катастроф. Я знала, що можу бути корисною саме тут і зараз. Це не було імпульсивне рішення, це рішення ґрунтувалося на професійному досвіді. Я чітко усвідомлювала: вмію, можу і зроблю все, аби врятувати хоча б одне життя.
Я одразу потрапила на посаду стрільця-санітарки. Одне з найважчих завдань — повідомляти рідним про загибель, полон або зникнення їхніх близьких. Ми забирали тіла з моргів, супроводжували родини на впізнання, брали участь у похованнях. Були поруч у той момент, коли людині треба було сказати найстрашніше.
Реакції були різні: агресія, істерика, шок. Це неймовірно складна психологічна робота, до якої неможливо звикнути. Найболючішим став момент, коли загинув мій побратим, з яким ми раніше служили разом. Коли я повідомляла його батькам, серце розривалося, але заради них я мусила триматися.
Цікаво на тему: «Я на цій війні не за себе, а за тих, кого люблю»: історія бойової медикині з позивним Капібара
Коли рятують лише думки про рідних
Це сталося восени, на донецькому напрямку. Ми були на позиціях, як раптом почався мінометний обстріл. Один із бійців отримав поранення буквально на моїх очах. Його швидко стягнули в окоп, і я одразу почала надавати допомогу. В цей момент обстріл не припинявся ні на мить.
У нього були важкі поранення: розірвані ноги, ушкодження голови. Він благав мене врятувати ноги, кричав, плакав, благав. Потім дуже просив зателефонувати доньці — у неї того дня був День народження. Через біль і страждання він постійно вигукував її ім’я.
Цікаво на тему: 16 ідей самопідтримки, коли енергія на нулі
Обстріл тривав дуже довго. Я сиділа з ним, тримала за руку, поки не приїхала машина евакуації і не доправила його до стабілізаційного пункту.
Я довго не могла забути його погляд і слова. Постійно думала: як він? Що з ногами? Чи вижив? Згодом я йому зателефонувала. На щастя, ногу вдалося врятувати. А донька таки приїхала до нього у шпиталь і він її побачив.
До тями я повернулася лише під час наступного виходу.
Це була евакуація, яку я не можу забути.
Соня пам’ятає не тільки погляди й слова поранених, а й той тиск тиші після обстрілу, коли серце ще гучно стукає, а в голові одне: «Встигла». Її історія ще раз доводить, що рятує не лише медицина, а й людяність.
Саме заради таких свідчень ми створили «Точку евакуації» – ініціативу ГО «Землячки» за підтримки EVA, щоб дати голос тим, хто рятує під кулями і серед вибухів.
Цей цикл історій завершується, але не завершується робота цих жінок. Щодня вони знову і знову виходять на нуль, щоб встигнути, допомогти, врятувати…
Мурахи по шкірі. Соня, дякую вам!