Коли все почалося
Це був початок повномасштабного вторгнення, і ми не мали жодного уявлення, що робити й куди бігти. Я намагалася зрозуміти, де можу бути найбільш корисною, тож пішла до Територіальної оборони в Дніпрі, яка тоді тільки формувалась.

Там я займалася медичною гуманітарною допомогою, бо я за фахом фармацевт. Але вже тоді я чітко зрозуміла, що потрібно шукати бойовий підрозділ, а не залишатися в тилу. І я його швидко знайшла.
До свого підрозділу потрапила через оголошення в соцмережах — побачила сторіс, де шукали медиків на Харківщину. І вже 1 квітня 2022 року мене мобілізували.
Хтось щодня ризикує всім, щоб урятувати одного
Ця історія сталась на початку 2024 року, коли ми працювали на точці перехоплення в Тернах. Наш медевак-екіпаж складався з трьох осіб: я, Каспер і водій Пума. По рації надійшло повідомлення про важкого пораненого, який перебував без свідомості, з невідомим характером травм. Пораненого підвезли на «бехі», ми швидко перевантажили його в швидку.
Дорога була вкрай розбита — глибокі ями, сліди від гусениць, постійна тряска, яка не давала ні секунди спокою. На перехресті машина провалилася в багнюку і безнадійно застрягла. Ми намагалися витягнути її тросами, але один за одним вони рвалися.
Цікаво на тему: Самопожертва, віддача і вигорання? Боремося із синдромом згорілого тосту
Навколо було темно і небезпечно — усе гуділо, вибухало, працювали КАБи та танки. Це був не просто страх, це був суцільний хаос, який важко описати словами, бо він не вигаданий — він реальний, відчутний шкірою, кожною клітиною, щосекунди. І посеред усього цього, всередині машини, лежав важкопоранений боєць, якого ми мали врятувати попри все, що відбувалося зовні.
Повз нас проїхала бронемашина, і нам справді пощастило — вона витягла нас із багнюки бронетросом. Машину сильно трясло, здавалося, що її от-от розірве, але найголовніше — нас витягли.
Рана була у ділянці ключиці, і ми припускали пневмоторакс. З тіла стирчав ковпачок від ВОГа, і ми не знали, активний він чи ні. Чіпати було небезпечно, тому працювали обережно, робили все навколо. Гріли пораненого, намагалися стабілізувати стан.
Цікаво на тему: Стрес: як не стати заручником своїх емоцій
Дорога була важка, суцільні вирви, але ми продовжували надавати допомогу: підняли температуру, зупинили кровотечу, нормалізували тиск. І зрештою довезли бійця живим.
Згодом я дізналася, що він вижив, пройшов лікування і навіть повернувся на службу. Ковпачок, який тоді всіх нас лякав, виявився порожнім.
Нам справді пощастило, адже все могло закінчитися зовсім інакше.

Цю евакуацію я не забуду ніколи.
Манюня згадує цю евакуацію не як найстрашнішу, а як одну з тих, коли дуже хочеться тиші після. І гарячого чаю. І новин, що поранений живий.
Проєкт «Точка евакуації», створений ГО «Землячки» за підтримки EVA, — саме про це. Про жінок, які не шукають подвигу, але щодня роблять неможливе.
Далі — нова історія. Інша медикиня. Ще один день на нулі.




















Коментарі покищо відсутні