Весь цей хайп навколо спекулятивної прози зараз тримається на одному простому твердженні: читачам більше не потрібні далекі галактики, щоб відчути екзистенційний жах. Досить подумати про те, як у звичному для нас світі почали проступати обриси страшного завтра. Ми живемо в епоху, де етика ШІ – це не сюжет Азімова, а реальний кейс, який ти обговорюєш за кавою, тому що алгоритми вже вирішують, який контент тобі підсунути і яку підписку оформити. Це література «м’якого» апокаліпсису і камерних драм, де глобальні катастрофи на кшталт екоциду або технологічної сингулярності переломлюються через твою особисту історію, через твої стосунки з близькими або через те, як ти зберігаєш свої спогади.
Я підготувала для тебе добірку з п’яти найкращих тайтлів, які зараз задають тон у цьому жанрі. Це не ті книги, які читаєш заради екшену і кліффхенгерів на кожній сторінці (хоча і це там є), а ті, що змушують тебе довго дивитися в одну точку і розмірковувати про фінал. Вони досліджують ту саму сіру зону між «вже не зараз» і «ще не фантастика». Ми пройдемося по історіях про те, як технології намагаються імітувати людську душу, як ми торгуємо правом на знищення природи і чому наша пам’ять – це найкрихкіша і одночасно найнебезпечніша симуляція, в якій ми замкнені. Якщо ти готова, то давай вирушимо в недалеке майбутнє.
Цікаво на тему: 12 гідних науково-фантастичних фільмів і серіалів
Етика ШІ – друг, раб чи дзеркало?
Знаєш, якщо ти чекаєш від сучасної фантастики повстання машин у стилі «Термінатора», то поспішаю тебе розчарувати (або порадувати): у найближчому майбутньому все буде набагато тихіше, тонше й… інтимніше. Зараз авторів більше хвилює не те, як ШІ нас захопить, а те, як він нас замінить у найкрихкіших моментах. І тут неможливо не згадати Кадзуо Ішіґуро з його романом «Клара і Сонце» (Klara and the Sun). Це найчистіший приклад того самого near-future, де технологічний прогрес начебто очевидний, але світ залишається болісно впізнаваним. Головна героїня тут – Клара, «Штучна Подруга» (AF), яка чекає в магазині на свого покупця. Ішіґуро робить геніальний хід: він дає нам POV робота, який володіє феноменальною спостережливістю, але при цьому дитячою, майже релігійною вірою в Сонце.
Коли Клару нарешті вибирає хвора дівчинка Джозі, починається справжня магія і одночасно тихий жах. Ти бачиш світ, де батьки йдуть на генетичне редагування дітей (те саме «форсування» або lifting), щоб ті могли конкурувати в новому світі, навіть ціною свого здоров’я. Але центральне питання тут не в біології, а в тому, чи може Клара – по суті, дуже складний алгоритм – замінити Джозі, якщо та не одужає? Це книга про «серце» в метафоричному сенсі. Ішіґуро майстерно підводить нас до думки: а що, як в нас немає нічого унікального, що не можна було б скопіювати? Але Клара, зі своєю відданістю і дивними ритуалами перед Сонцем, здається іноді більш живою, ніж люди навколо неї. Це дуже камерна, пронизлива історія, яка залишає після себе довгий післясмак і змушує по-новому поглянути на якийсь свій девайс – раптом він теж про щось там своє мріє, поки ти спиш?
А якщо тобі хочеться чогось більш експериментального і навіть трохи лякаючого у своїй відстороненості, то обов’язково зверни увагу на Ольгу Равн та її «Персонал» (The Employees). Якщо в Ішіґуро ми бачимо класичне оповідання, то тут перед тобою – стос свідчень, коротких звітів, які залишають співробітники «Шеститисячного корабля». Там пліч-о-пліч працюють люди і гуманоїди, і, чесно кажучи, через пару десятків сторінок ти сама почнеш плутатися, хто є хто. Сюжет закручений навколо дивних об’єктів, які команда привезла з планети «Нове відкриття». Ці артефакти починають дивно впливати на екіпаж: у роботів пробуджуються незрозумілі їм самим бажання і туга за Землею, якої вони ніколи не бачили, а люди починають відчувати себе гвинтиками в корпоративній машині.
Равн пише в стилі «офісного горора» в космосі, але це майбутнє максимально близьке до нас за духом. Це історія про те, як корпоративна культура і KPI витравлюють з нас людяність, перетворюючи життя на нескінченний ланцюжок функцій. Коли читаєш ці свідчення – іноді сухі, іноді до болю щирі – розумієш, що межа між «живим» і «запрограмованим» проходить не за наявністю ДНК, а за здатністю страждати і пам’ятати. Гуманоїди у Равн задаються питанням: «Якщо я відчуваю цю порожнечу всередині, чи означає це, що я людина?». Це дуже незатишне, але дико стильне читання, яке буквально деконструює поняття особистості. У цьому і є сама суть сучасного спекулятиву – залізти тобі під шкіру через звичні, здавалося б, речі на кшталт трудового контракту або турботи про близьких.
Цікаво на тему: Ера штучного інтелекту: як його використовувати, щоб полегшити собі життя
Екологія як особиста втрата
З екологією в літературі зараз відбувається дуже крута трансформація. Забудь про пафосні блокбастери про крижані цунамі, що накривають Нью-Йорк. Сучасна eco-fiction – це коли ти плачеш не над усією планетою відразу, а над втратою чогось дуже маленького, зрозумілого і відчутного. Це особиста драма на тлі глобального вимирання, і від цього вона пробирає до кісток. Розберімо два романи, які, на мій погляд, зараз найкраще показують цей «тихий» кінець світу через призму корпорацій і науки.
Перша книга, про яку я просто зобов’язана тобі розповісти, – це «Гора в морі» (The Mountain in the Sea) Рея Нейлера. Уяви собі недалеке майбутнє, архіпелаг Кондао у В’єтнамі. Технологічний гігант – корпорація DIANIMA – повністю ізолює ці острови від зовнішнього світу, тому що там виявили щось екстраординарне: вид восьминогів, який розвинув інтелект, порівнянний з людським, і навіть подобу власної культури та мови. Нейлер відправляє туди дослідницю Ха Нгуен, і разом з нею ми занурюємося в неймовірно щільний, тягучий біопранк. Але найцікавіше тут не в самих восьминогах, а в питанні комунікації. Ми намагаємося знайти спільну мову з істотами, чия свідомість влаштована абсолютно інакше, і при цьому живемо у світі, де людяність давно стала дефіцитним товаром.
У цій історії є приголомшливий персонаж – Еврим, перший у світі повноцінний андроїд, який страждає від того, що люди його ненавидять, а машини не приймають за свого. Це шалено красивий і сумний текст про те, як ми, претендуючи на роль господарів планети, не здатні зрозуміти навіть тих, хто живе з нами «по сусідству». Нейлер не читає моралі про екологію, він просто показує, як наш антропоцентризм засліплює нас. Якщо тобі подобаються глибокі, філософські історії з легким нальотом кіберпанку і вайбом «Прибуття» Вільньова, то це стовідсоткове влучання.
Якщо ж ти шукаєш чогось більш їдкого, цинічного і по-хорошому божевільного, то хапай «Venomous Lumpsucker» Неда Боумана. Це абсолютно блискуча сатира на наше майбутнє, де вимирання видів перетворилося на звичайну бухгалтерську звітність. Боуман описує світ, в якому компанії торгують «кредитами на знищення». Хочеш побудувати завод і знищити середовище проживання рідкісного жука? Без проблем, просто купи кредити у тих, хто цей вид нібито «зберігає». Головний герой, Марк Хальярд, – типовий корпоративний антигерой, який випадково знищує популяцію тієї самої рибки venomous lumpsucker (на вигляд вона, чесно кажучи, досить огидна, але в цьому і полягає іронія).
Щоб не збанкрутувати, йому доводиться об’єднатися з радикальною біологом Карін Реш і відправитися в божевільний роуд-тріп у пошуках останньої особини, що вижила. Це книга про те, як капіталізм намагається поглинути навіть смерть природи, перетворюючи її на цифри в базі даних. Боуман пише дуже гостро, використовуючи соковитий англійський гумор і купу вигаданих технічних деталей, які здаються лякаюче реалістичними. Це історія про екологію без рожевих окулярів: вона про те, що навіть коли ми стоїмо на краю прірви, ми все одно будемо сперечатися про податки і страховки. Ти будеш сміятися, але це буде дуже гіркий сміх, тому що ти впізнаєш в цьому абсурді наші сьогоднішні новини.
Цікаво на тему: 100+ сучасних відеоігор, у які має зіграти кожен
Пам’ять і симуляція реальності
Наостанок я залишила найпотаємніше. Ми обговорили ШІ та екологію – речі, які начебто «зовні», але є тема, яка б’є в саме серце нашого сприйняття реальності. Це наша пам’ять. У світі, де цифровий слід вічний, а технології ось-ось дозволять нам переживати моменти з минулого як живі, питання «що є правдою?» стає до болю гострим. І тут я просто не можу не порадити тобі Емілі Сент-Джон Мандел та її «Море спокою» (Sea of Tranquility). Це, мабуть, одна з найкрасивіших і наймеланхолійніших книг, які я читала за останні пару років.
Мандел робить наступне: вона сплітає кілька часових ліній – від британського аристократа в канадських лісах початку XX століття до письменниці, яка живе в місячній колонії через пару сотень років. Але не лякайся такого розкиду, вся сіль тут у тому самому «найближчому майбутньому». Одна з частин книги – це майже автобіографічний репортаж з життя автора в розпал пандемії, тільки в декораціях майбутнього. Вона досліджує так звану simulation hypothesis (гіпотезу симуляції). У центрі сюжету – дивна аномалія: звук скрипки в терміналі аеропорту, який чують люди в різних століттях. Герой з майбутнього, Гаспері-Жак Робертс, відправляється в минуле, щоб зрозуміти, чи не є наш світ лише збоєм у коді, багом величезної програми.
Але нехай тебе не обманює ця сай-фай зав’язка. «Море спокою» – це не про подорожі в часі з купою парадоксів, це книга про те, як ми чіпляємося за миті. Мандел пише про пам’ять як про єдиний твердий ґрунт під ногами. Навіть якщо ми живемо в симуляції, хіба наша любов, страх і туга за домівкою стають від цього менш справжніми? Це дуже ніжний, камерний текст, який досліджує крихкість нашого буття. Коли ти читаєш про життя в місячних містах, які вже починають занепадати, ти розумієш: автор говорить не про космос, а про нас з тобою, про те, як швидко «завтра» перетворюється на «вчора». Це ідеальний фінал для нашої добірки, тому що він замикає все: і технології, і природу, і людину, яка залишається наодинці зі своєю історією.
Цікаво на тему: ТОП-10 книг, які має прочитати кожен
Ось така у нас вийшла картина. Як бачиш, near-future speculative fiction – це не про гаджети та передбачення апокаліпсису, а про те, як ми намагаємося залишитися людьми у світі, який змінюється швидше, ніж ми встигаємо оновлювати софт на своїх девайсах. Ці автори – Кадзуо Ішіґуро, Ольга Равн, Рей Нейлер, Нед Боуман і Емілі Сент-Джон Мандел – по суті, займаються діагностикою нашого «зараз». Вони беруть сучасні тренди, докручують їх на 10% і показують нам результат. І знаєш, що найкраще? Незважаючи на весь цей наліт антиутопії і тривоги, в кожній з цих історій залишається місце для надії, емпатії й того самого людського фактора, який поки не може зрозуміти жоден алгоритм.
Коментарі покищо відсутні