Красуні, вітаю! З вами новий випуск проєкту проєкт e-РОЗМОВА від EVA Blog і я, його головна редакторка Проскура Світлана. Ми продовжуємо знайомити вас з історіями серії “Жінки під час війни”.
Нагадаю, що цей цикл створено за підтримки бренду засобів жіночої гігієни Lingery, який доступний для замовлення ексклюзивно в Лінії магазинів EVA та на eva.ua.
Наша нова героїня – Маргарита Рівчаченко. Красуня, що на собі перевірила, які якості необхідні парамедикам ЗСУ, а зараз є пресофіцеркою на Харківщині.
*інтерв’ю записане до переводу Марагарити на Донеччину.
Щоб прослухати у браузері, натисни “Listen in browser”
— Наше традиційне перше питання. Хто така Маргарита Рівчаченко?
— Рада вас вітати! По-перше, військовослужбовиця. По-друге, жінка. І, по-третє, піксельна фея, як мене називають підписники.
— У вас досить цікава історія. Зі сфери журналістики у парамедики, а потім — у пресофіцерки ЗСУ на Харківському напрямку. Розкажіть про свій шлях з 24 лютого.
— 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я пішла до військкомату, і там одразу приєдналась до територіальної оборони. В той період не потрібні були пресофіцери, моя основна спеціальність не була затребувана, тож мене взяли як парамедика, бо мала певні навички.
Після того як ситуація трохи стабілізувалася, мене запросили стати пресофіцером, адже це більш моя спеціальність. З тим бекграундом, який був у мене в цивільному житті, з тими знайомствами та з тим розумінням ситуації в медіа, я тут корисніша, ніж парамедик.
Зараз я активно їжджу по лінії зіткнення, по нульовій лінії на Харківщині. Працюю з журналістами, з різними підрозділами. Намагаюсь допомогти знайти баланс між “нічого не можна показувати” і розказати історію людей, які дійсно цього варті.
— Які знання та навички були необхідні, щоб стати парамедиком?
— Знання першої медичної допомоги. На перші дні це все. Далі я підвищувала свій рівень: навчалась протоколів TCCC та MARCH, в американських інструкторів, плюс була військова та вогнева підготовка. І таким чином стала, як то кажуть, більше військовою, ніж цивільною.
— Що входить в повсякденні обов’язки парамедика?
— В залежності від того, яка ситуації складається і в якому підрозділі служиш, може бути декілька варіантів:
— Парамедику потрібно володіти зброєю, чи ні?
— Всім військовослужбовцям необхідно володіти зброєю.
— Як допомогти пораненому бійцю, якщо він навіть без спорядження може важити набагато більше за вас?
— Є купа пристосувань і певних захватів, як ти можеш взяти людину, як можеш допомогти. Якщо йде обстріл, ти ж не біжиш з пораненим на витягнутих руках. Ти тягнеш, є ноші для цього. Окрім того, можеш навчити інших людей.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Я, наприклад, коли викладала для своїх побратимів такмед, якраз вчила їх, показувала, таскала на собі чоловіків більших за мене у два рази з БК [боекомплект- прим. ред], зі зброєю. Словами тут не описати, треба показувати. Але так, є базові принципи, їх навчають на всіх курсах.
Навпаки, коли ти маленька, юрка, вьюнка, тобі зручніше інколи робити деякі маніпуляції.
Цікаво по темі: Як організована волонтерська допомога українським захисницям: інтерв’ю із засновницею громадської організації “Zemliachky. Ukrainian front”
— Чи правда, що наші парамедики, коли знаходять бійця непритомним, обов’язково починають говорити з ним українською мовою, щоб він знав, що це свої?
— Це правда. Ну, по-перше, ми, військові, навіть ті, хто російськомовні, намагаємось розмовляти українською. Я, наприклад, теж була російськомовною, По друге, лише через мову ти можеш зрозуміти в перші секунди, хто перед тобою: ворог чи друг. Тому так, звісно, варто звертатися українською.
— Які у вас обов’язки зараз?
— Зараз у мене досить широкий спектр обов’язків. Я домовляюсь з різними підрозділами, зі ЗМІ, везу представників медіа до цих підрозділів, організовую зйомку. Інколи це буває одне медіа, інколи – декілька фотографів і телебачення.
Наприклад, з деякими видами артилерії дуже важко домовитись, щоб їх познімати. І це безкінечні перемовини, коли ти домовляєшся з підрозділами, зі своїм начальством, з медіа.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Я знаю англійську, тому можу працювати з медійниками, які англомовні. Дуже часто з ними працюють ще фіксери. І твоя задача пояснити людині, яка просто перекладає, де вони працюють: що це зона бойових дій, що я не вожу прес тури там де “ось подивіться, воно там стоїть”. Ні, ми їдемо у реальні бойові умови. І тому дуже, дуже багато часу йде на пояснення.
Багато медіа не розуміють, що війна — це не іграшки. Тут не весело, тут небезпечно. І це дуже нелегко.
Це дійсно важка робота, підготовка і самих підрозділів в тому числі. Наша перша задача — забезпечити безпеку наших військових, до яких їдуть журналісти, і так само журналістів на позиціях. Тому що ніхто не хоче собі догану посмертно.
— Ви поєднуєте реальний бойовий фронт з інформаційним. Чому важливо показувати світу, як саме Україна воює?
— Для багатьох міжнародників і просто людей за кордоном це просто ще одна війна. Ще один Афганістан, ще один Ірак. Для них це далека війна. Наша задача — зробити так, щоб кожна людина, якщо вона з Австралії, США, Індонезії, подивилася новини — і відчула спорідненість, розуміння, що тут відбувається. Що це не війна за території, це війна за існування нашої нації, існування України як держави, існування українців як народу. Саме тому дуже важливо працювати не тільки з українськими, а й з іноземними ЗМІ. І намагатися, якщо є така можливість, говорити про війну їхньою мовою або хоча б англійською, щоб тебе не перекладали і не змогли титрувати та трактувати твої слова неправильно.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Є така проблема, яку я бачу, що дуже класно і дуже легко вірити в ефемерне ЗСУ — три великі красиві літери, які роблять наше життя краще. Але насправді за трьома літерами є історія тисяч людей. І для того, щоб, наприклад, прочитати хороші новини з Південного напрямку, декілька сотень людей прочитали повідомлення, що їхній син помер.
Я бачу своєю задачею показувати більш людське обличчя Збройних Сил України. Показувати людей в першу чергу, і потім зброю. Тому що якою б класною не була зброя, люди, які нею не вміють користуватися, вони не зможуть так ефективно нищити ворога.
Ефект присутності тут. Його можна скласти, зрозумівши, хто сидить перед тобою. Що Іван, Петро, які сидять в окопах — це такі ж самі люди, які ходили з тобою в кінотеатр, в бар, а зараз ці люди захищають свою країну. Важливо показувати як в наших медіа, так і в міжнародних та соцмережах цю війну, якою б вона дивною, страшною не була.
Цікаво по темі: :Жінки в армії: інтерв’ю зі старшою лейтенанткою НГУ Христиною “Кудрявою”
— Як довго психіка адаптується до розуміння, що люди, з якими щойно розмовляла, через годину, секунду можуть померти? Як емоційно вдається з цим впоратись?
— Тут такий парадокс. Ти, з одного боку, жодним чином не звикаєш до цього, і кожна трагедія — це біль. А з іншого боку, я намагаюсь, наприклад, не думати про те, що деякі мої близькі можуть загинути, що я можу загинути. Ти просто живеш, і вже постфактум сприймаєш цю інформацію.
Складно було чути перші новини, про перших знайомих двохсотих, трьохсотих. Далі це також сумно, але вже не викликає жаху і заціпеніння. Ти розумієш: так, це могло статись. От воно сталось. Даєш собі трохи часу погорювати — і йдеш далі.
Але це я кажу про знайомих. Я не знаю, як би я реагувала, якби, не дай Бог, з моїми близькими, які зараз на фронті, сталось це. Складно сказати, ти ніколи не будеш до цього готова.
— Зараз стає все більше жінок, які йдуть у військові спеціальності. Як це: бути жінкою на війні?
— Теж дуже двояко. Все залежить від самої жінки. Ти можеш бути берегиня в погонах, окраса колективу і “дєвочка, зачем тєбє далі пістолєт”, а можеш бути таким самим солдатом і виконувати всі бойові накази класно, на рівні з хлопцями.
Я не можу казати про інших, можу сказати про себе. Для мене бути жінкою на війні — це бути більш витривалою, емоційно і фізично, ніж всі довкола. Бути готовою працювати у два рази більше, ніж чоловіки. І працювати, щоб довести, що ти тут не просто “дєвочка з пістолетом”.
Для мене це про те, що ти маєш насамперед про себе думати. Те, як ти виглядаєш, чи є в тебе теплі речі, чи вдягнута ти по погоді, чи помите в тебе волосся, чи не виглядаєш як якась нечепура — це твої особисті проблеми. Можна прекрасно виглядати, якщо приділяти собі увагу.
Бути жінкою на війні — це складно, але можливо.
— Чи траплялись у вас на службі ситуації, коли ваші вказівки ігнорувались через вік, стать або тому, що ви з “цивільних”?
— Звісно. Постійно. Але знову ж таки, коли ти працюєш вдвічі більше ніж всі інші, це дає свої плоди. Ти отримуєш повагу, а потім вже з цього отримуєш свої дивіденди, і можеш диктувати свої умови.
— Ви бували у зоні бойових дій на нулі, зараз перебуваєте у Харкові. Що страшніше чути: артилерійські обстріли на нулі чи вибухи ракет у Харкові? Чи взагалі можна це якось порівнювати?
— Це неможливо порівнювати через те що, ракету ти не можеш передбачити. Вона летить незрозуміло куди, незрозуміло коли. Коли ж знаходишся на нулі, ти розумієш: от відпрацювала наша артилерія, значить скоро буде контрбатарейна боротьба і, скоріш за все, прилетить якась відповідь. Ти змінюєш позицію, дислокацію.
Якось я працювала на “Градах” з журналістами, і в нас полетіла “отвєтка” “Ураганами”. Це було десь в п’ятистах метрах, і нормально так оглушило. Я тоді цілувала землю як могла. Найкраще рішення — навчитися швидко падати на землю.
Нещодавно спілкувалася з військовими тренерами, в яких я була на вишколах, і казала, що команду “Воздух” я тепер відпрацьовую краще за всіх. Дуже важливо вчитися цьому.
Обстріл — це страшно. Коли по тобі працює танк — це страшно. А ракета — прилетить і прилетить, тут ти вже не можеш нічого з цим зробити. А там — можеш.
— Як живе Харків зараз?
— Досить непогано, якщо не брати до уваги, що щодня є ракетні обстріли, в основному це вночі. Але важко розуміти, що ось зараз працюють кав’ярні, мами з дітьми ходять по місту, а ввечері в цей же будинок може потрапити ракета. Ситуація не така страшна, як в селищах та містечках Донбасу, які є просто під цілодобовим обстрілом, але теж не приємно.
— Як ставитесь до суперечок, які часто спалахують у соцмережах? Які з них грають найбільше на руку ворогу та дестабілізують ситуацію в інформаційному полі?
— Я скажу відверто: не відстежую такі срачі, не маю на це часу. Не вступаю в них, просто ігнорую. Вважаю, якщо ти вступаєш в певну полеміку, то витрачаєш свій час і працюєш на руку цій дезі. Я намагаюсь працювати в іншому напрямку, давати інший контент та іншу, адекватну інформацію щодо того, що відбувається.
Разом з брендом Lingery, партнером проєкту e-РОЗМОВА, ми продовжуємо відверто говорити про інтимну гігієну та догляд за собою в умовах бойової служби.
— Наскільки комфортно ділити побут з чоловіками?
— Мені, в принципі, було і є досить комфортно, через те, що якось вдається знаходити спільну мову. Це по-перше. По-друге, щодо тієї ж гігієни, коли я була на вишколі, ми будували полігон. Я була одна дівчинка зі ста чоловіків, і для мене зробили окремий туалет. А щоб перевдягнутися або обтертися серветками, я, наприклад, йшла у машину.
Знову ж, повернемось до питання жінка в армії. Ти маєш сама думати, щоб закупити собі звичайні вологі серветки, для інтимної гігієни. Якщо в тебе довге волосся, маєш піклуватися про те, що його треба мити частіше. Значить, треба придумати як його заплітати, сушити. Маєш сама подбати, щоб в тебе були прокладки, тампони, знеболювальні, якщо болить. Про все це маєш ти подбати, а не хтось інший.
А якісь побутові речі типу храпу – ти просто до цього звикаєш.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
— У бойових умовах, десь на виїзді, що зручніше: тампони, прокладки чи, можливо, менструальні чаші?
— Я не користуюсь менструальними чашами взагалі, а тому не можу їх радити. Мені, наприклад, комфортніше з прокладками саме тому, що вони можуть бути довше. Адже тампон ти маєш міняти раз в чотири, ну максимум шість годин (це вже якщо зовсім критично). Я ж інколи тільки в машині можу провести дев’ять годин плюс декілька годин зйомок. А тому, звісно, прокладки для мене, наприклад, зручніші та комфортніші. Так, це трошки парить і так далі, але знову ж таки, не забуваємо про серветки і просто про щоденну гігієну.
Якось я виставила у твіттері фоточку, яка стала вірусною: я наліпила зранку патчі під очі і кажу, що жінка може бути красивою. Мені відповідали: “От, якби ти десь була в окопі, ти б не могла”. Соррі, але наліпити патч — це три секунди.
Цікаво по темі: ТОП-50 найкращих патчів під очі
Я так само закуповую патчі, креми, серветки та все інше, коли в мене є ця можливість. Якщо в тебе є бажання — ти знайдеш вихід. Береш пляшечку води, виливаєш собі на долоні та вмиваєш своє обличчя. І ти вже молодець, чистенька. Треба думати про себе самій, не сподіватися на інших.
— Як вважаєте, у жіночій аптечці, коли жінка йде служити, що в ній має бути обов’язково?
— Обов’язково мають бути:
— Якщо у ПМС або в критичні дні сильні болі, чи є можливість трохи відлежатись, чи якщо випадає якесь задання і виїзд, то жодних потураннь бути не може, і потрібно використовувати лайфхаки, щоб якось полегшити свій стан?
— Соррі, але ви в армії. Ну яке відлежатись! Треба розуміти, що тут ти не належиш собі. Особливо, якщо ти маєш важливі завдання. Спочатку виконуєш завдання, а потім все інше. Тому треба думати про все заздалегідь. Знаєш, що буде боліти — з собою взяти пігулки, саме ті, які будуть працювати.
Буває, що можна відлежатись, але це тільки коли нема нічого, нема роботи.
Цікаво по темі: Що зробити, аби місячні пройшли швидше?
— Як війна змінила ваше відчуття краси? Чи з’являється час від часу бажання побути дівчинкою-дівчинкою: з макіяжем, зробити зачіску, якщо є взагалі така можливість хоча б іноді. Чи таких бажань вже не виникає, і служба їх якось трошечки стирає?
— Бажання є, немає можливості. Я, в принципі, за цей час звикла, що не ношу макіяж. Мій максимальний макіяж — це туш, і цією ж тушшю підвести брови. І то, це дуже рідко. Гігієнічна помада, креми або сироватка, догляд за шкірою, денний, нічний — то так, але макіяж — ні.
Зачіска в тебе майже завжди одна: або гулька, або хвіст. Тому що є певні правила. Рідко, коли довге волосся розпущене, це не завжди зручно.
Можна було б, напевно, якість яскраві тони. Але мені подобається вигляд здорової, чистої шкіри, тому я за мінімум макіяжу.
— Як особисто вас змінила війна?
— Я стала жорсткішою. Менш терпеливою. І більш витривалою. При чому у психологічному плані навіть більше, бо була досить добре підготовлена фізично до цього. Морально-психологічно досить зміцнилася. Плюс змінилося оточення. Воно викристалізувалось, стало кращим. Я тепер точно знаю, як знайти своїх людей.
— Були ті, хто казали “Нащо тобі йти служити, не треба цього робити, ти ж дівчинка”?
— Звісно! І в основному це були чоловіки, які в перші дні війни повтікали.
Моя родина, мої близькі, мої подруги, мої хороші друзі — вони всі мене підтримали та продовжують підтримувати зараз.
Цікаво по темі: Як створити сильне оточення?
— Як швидко вдається звикнути до обмеження свободи та до того, що маєш виконувати чиїсь накази?
— Ніколи. Просто ніколи. Ти з цим можеш змиритися, але не звикнути.
— Переносити відсутність можливості усамітнитись — наскільки це важко? Чи є якісь способи, щоб навіть в умовах, коли всюди багато побратимів, знайти місце, де можна побути одній і подумати про щось своє?
— Буває, але це складно. В основному — навушник у вуха, зануритись в телефон, комп’ютер або в книжку. Мені це допомагає. Ну і, звісно, коли виїзд, я люблю у машині увімкнути свою музику і їхати думати про життя.
— Ви згадали про книжки. Що б радили почитати з української літератури?
— В мене є цілий пост на цю тему. Якщо тільки починати, раджу “Тигролови” Багряного. З сучасного я б порадила легку книжку “Спитайте Мієчку”, а також ще книжку якраз про нашу війну від Катерини Бабкіної.
Я, наприклад, зараз читаю декілька книжок паралельно. Це “Стоїцизм”, біографія Меттью МакКонахі, і перечитую ту ж Мієчку. Під різний настрій я міняю книжки, коли є час, трошечки читаю.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Ще проблема, коли ти в армії — випадаєш з того темпу, ритму інтелектуальної думки, який в тебе був, і це досить важко. Тому що я, наприклад, вчила мову, читала книжки, працювала на трьох роботах. І зараз відчуваю певну деградацію, тому що в мене нема такого навантаження.
Насправді це велика проблема, адже люди, які через пів року, рік повернуться з армії, ми будемо трішки ізольовані від світового контексту, від того, що відбувається: які вийшли книжки, фільми, що змінилось. Добре, що у всіх є доступ до інтернету, хоча б меми можна почитати, але якась глобальна річ — це дійсно важко.
— Які лайфхаки боротьби зі стресом ви знайшли для себе під час служби? Або, можливо, вони були у вас раніше, і ви їх зараз використовуєте?
— Поговорити з близькими, це перше. Поплакати. Зануритися в себе: почитати книжку, послухати музику, тільки з собою побути.
— Як вважаєте, українцям властивий ще досі комплекс меншовартості, чи він сучасною повісткою здвинутий і це більше не проблема?
— Я думаю, що комплекс меншовартості нам ще довго буде треба з себе вибивати. Але я бачу позитивні зсуви. Ми почали цінувати те, ЩО ми вміємо, ЯК ми вміємо, і це круто!
— Що б побажали кожній жінці, яка прочитає або прослухає наше інтерв’ю?
— Я б сказала ніколи не зраджувати собі, тримати стрій і бути собою у будь-яких умовах, де б ви не опинилися!
— А що б сказали самій собі, якби мали змогу звернутися до себе рік назад?
— Готуйся!
Не знаю, насправді. Це неможливо передбачити. Я в принципі, рада всьому, що сталося, і я б нічого не хотіла змінити.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Читайте також:
Ім'я користувача: | |
---|---|
Номер картки лояльності: | |
Бонусів на рахунку: | |
Кешбек-бонусів на рахунку: |
Прокладки рулять! А в мирний комфортний час можна спробувати багаторазові, так-так, це з тканини пошиті, з мембраною чи без.